Крамар О. В.

Сортировать по умолчанию названию
  • КЛАСИФІКАЦІЯ АНАЛОГІЙ. ЗВ’ЯЗОК МЕТОДІВ МОДЕЛЮВАННЯ ТА АНАЛОГІЙ

    Одним з методів, який полегшує усвідомлення суті багатьох фізичних процесів та їх закономірностей, розвиває логічне мислення і тим самим поглиблює та систематизує знання студентів з фізики, є метод аналогій. Під аналогією слід розуміти перенесення закономірностей, здобутих на основі знань з вивчення якогось об’єкта (моделі) на інші, які є менш вивченими або менш доступними для дослідження. З аналогією тісно пов’язане моделювання. Моделювання – це дослідження об’єктів пізнання (реально існуючих предметів і явищ) за допомогою їхніх моделей. Це стосується як процесу пізнання в науці, так і процесу пізнання у навчанні. Під моделлю розуміють відображення реального об’єкта дослідження, під якою розуміють уявну або матеріально реалізовану систему, яка, відображаючи або відтворюючи об’єкт дослідження, здатна замінити його так, що її вивчення дозволяє отримати нову інформацію про цей об’єкт. Тобто модель перебуває у певному відношенні до іншої системи, яка називається оригіналом. При цьому виконуються такі умови: відображення – між моделлю й оригіналом існує відношення подібності; репрезентації – модель у процесі наукового пізнання є замінником досліджуваного об’єкта; екстраполяції – вивчення моделі дозволяє одержати інформацію про оригінал. Щодо методів аналогії та моделювання у науці як ефективних та активізуючих методів модельно-наочного з’ясування суті фізичного явища, розкриття його істотних ознак або відношень без урахування деталей його протікання існує цілий ряд методичних розробок, стате і монографій. Так, моделі з уявних об’єктів стали для англійського фізика Джеймс-Клерк Максвелла зручними формами вираження теорії електромагнетизму. У своїх роботах він неодноразово підкреслював ілюстративну та евристичну функції аналогії. «Під фізичної аналогією,– писав вчений, – я розумію ту часткову схожість між законами двох яких-небудь галузей науки, завдяки якій одна являє собою ілюстрацію іншої». У 1855 році швейцарському фізику А. Фіку «спала на думку аналогія» між рухом речовини внаслідок дифузії і поширенням теплоти за рахунок теплопровідності. «Достатньо, – вказує А. Фік, – замінити у законі Фур’є слова «кількість теплоти» словами «кількість речовини» і слово «температура» словом «концентрація». Так з’явився на світ дифузійний закон Фіка. Вчений фізик і відомий лікар Жан Пуазейль, на честь якого названа одиниця в’язкості, вивчав закономірності руху рідин у тонких трубах (1840 р.) і результати порівнював з циркуляцією крові у серцево-судинній системі. Встановлені ним відмінності руху рідин і крові були пояснені значно пізніше, коли з’ясувалося, що частинки крові при збільшенні швидкості руху орієнтуються так, що, на відміну від звичайних рідин, опір потоку і в’язкість крові зменшуються. Тобто аналогія привела до пошуку нових закономірностей у природі явища. У методичній літературі є різні класифікації аналогій. Найбільш узагальнюючим є поділ аналогій за властивостями [2], за характером застосування (аналогії порівняння і прямі аналогії) та за характером наукових висновків [3]. Також аналогії поділяють за властивостями:  узагальнюючі (встановлюють спільності між об’єктами);  комунікативні (встановлюють зв'язок між різними науками та різними аспектами однієї й тієї самої науки);  екстраполяційні (перенесення властивостей однієї системи об’єктів на інші);  евристичні (встановлюють нові аспекти системи об’єктів, що моделюються). За характером умовиводів розрізняють аналогії індуктивного та дедуктивного типів.

    Переглянути